"Вони не зламали мене. Я б не ужився з собою, якби тоді заговорив", - Олександр, що пережив тортури

Журналістка Джоан Де Рійке знаходиться у нещодавно звільнених районах на сході України. Там вона познайомилася з Олександром - колишнім офіцером розвідки української армії, який двічі був ув'язнений росіянами. Він розповідає, як його били битами та кийками. Каже: "Я не зміг би ужитися з самим собою, якби тоді заговорив".

Детальніше в матеріалі De Morgen в перекладі для Центру публічних розслідувань.

Чоловік піднімає з підлоги маленьку кофту: "Це моєї онуки". Олександр (52 роки) — прізвище вважає за краще не називати. Він вказує на землю, засіяну дитячими речами: "Вони знищили все, що могли".

В його будинку на околиці нещодавно звільненого села Вербівка на сході Харківської області панує повний хаос. На дверях намальована буква Z – один із символів російського вторгнення. Ящики з боєприпасами звалені в прибудову, поруч із ним гараж із бетонною підлогою, що служив спальнею для російських солдатів, що жили тут пів року. "Вони приводили із собою дівчат, — каже Олександр. – Гараж був повний презервативів".

Вербівку було звільнено українськими бійцями 6 вересня. Олександр — колишній військовослужбовець, служив на Донбасі під час війни у 2015 та 2016 роках. Спочатку в батальйоні "Сармат", який виконує обов'язки командира розвідувальної служби 56-ї бригади. У вітальні — чи в тому, що від неї залишилося, бо росіяни все обдерли разом з килимом, — колишній солдат дістає свою стару форму і цілує її. "Вони її не знайшли, я добре сховав у будинку".

За останні пів року Олександра двічі забирали росіяни. "Вперше забрали мого сина. Вони погрожували вбити його, якщо він не скаже, де я. Потім мені подзвонили, довелося прийти до їхнього штабу у Вербівській школі. Інакше мій син не вижив би. Вони хотіли знайти мене, а не його. Він служив лише принадою. На щастя, його відпустили".

Фото: Вінсент Хайгенс / Мирні жителі у черзі на отримання гуманітарної допомоги. Десь між Вербівкою та Балаклією

Олександр каже, що його зрадили двоє колаборантів – мешканців, які перейшли на бік росіян. “Я знаю, хто вони. Вони давали інформацію росіянам за певні привілеї. Коли до села зайшли українські військові, вони втекли".

Росіяни шукали саме його, бо він ветеран війни на Донеччині, каже Олександр. "Вони заарештовували всіх, хто мав чи має зв'язки з українською армією, але переважно вони переслідували таких, як я, які воювали на Донбасі. Так вони мстилися за своїх загиблих та за свій спосіб життя на російській стороні".

Дивіться також: "Земля усіяна мінами, росіяни закопували їх як насіння": як працюють сапери на Харківщині

Першої ночі арешту Олександр лежав на дитячому взутті, на бетонній підлозі без опалення. "Було дуже холодно, якби у мене не було цих черевиків, я б заколів. Вони протримали мене дві ночі. Потім мене розпитували про мою військову діяльність на Донбасі, про моє звання та посаду і про те, де я був. Вони були в люті, якщо дізнавалися, що ти на той час був снайпером – тебе одразу вбивали. Я зрозумів, що посада офіцера розвідки їм також не сподобається. Ось я і вигадав історію, що служив у Чернігівській області, далеко від Донбасу. І що я не робив нічого, крім того, що возив солдат туди й назад, тому що я мав слабке здоров'я, і я не був дійсно готовий брати участь у бойових діях. Через два дні мене відпустили з умовою, що я щодня відзначатимуся в них у журналі, щоб переконатися, що я не втечу. У той час бої були настільки запеклими, що навряд чи хтось міг вибратися, не кажучи вже про втечу. Ми в основному виходили в магазин, а решту часу проводили або вдома, або в бомбосховищі".

Фото: Вінсент Хайгенс/ Олександр показує порожні ящики з-під боєприпасів, залишені росіянами

31 липня Олександра знову заарештували. "О пів на дев'яту вечора до саду раптом увірвалася ціла спецбригада. Вони перелізли через паркан і почали стріляти, куди бачили. Моя собака, як захисниця побігла на чужинців, і якби моя дружина їх не зупинила, то собаки вже не було б". Він дивиться на дружину: "Вона не злякалася, вона не відступила перед тими чоловіками і сказала, що вб'є їх своїми руками, якщо з мене злетить хоч волосинка. Я боявся, що вони заберуть і її, і, на щастя, мені вдалося виправити ситуацію, щоб вони не чіпали її. Мені зав'язали очі, заклеїли рота скотчем і посадили в машину".

Знаючи дорогу як свої п'ять пальців, колишній військовослужбовець за кількістю поворотів зрозумів, що його доставили до колишньої поліцейської дільниці у прилеглому місті Балаклія. Ділянку російські використовували як свою штаб-квартиру.

"Мене заштовхали до маленької камери, не більше кількох метрів. Там уже було дев'ятеро чоловіків, по двоє спали на двоярусних ліжках, решта спали на підлозі. У кутку був туалет", - розповідає Олександр.

Там він пробув недовго, бо росіяни одразу ж відвели його в кімнату для допиту. "Я бачив п'ятьох чоловіків у масках, один із яких був із фсб (російської розвідувальної служби, - ред.), який сам проводив допит. Решта тримали в руках поліцейські та бейсбольні палиці. На іншому столі я побачив голки, які зазвичай встромляють комусь під нігті. Був і телефон. Людина з фсб надягла мені на пальці затискачі, які підключалися до польового телефону на столі. Кабелі живлення такого телефону використовуються на тілі людини, я знав, що на Донеччині вже застосовували цей прийом. "Якщо брешеш, збільшую напругу" - так погрожував співробітник фсб. Мене змушували спускати руки з боків, щоб інші тим часом могли бити мене палицями по внутрішній стороні стегон".

"Третій чоловік ударив мене прикладом по спині. Також змушували ставати навколішки, потім вони ставали на мої ікри у своїх армійських черевиках на джинсовій шипованій підошві. І одночасно з цим усім вони запитували мене про позиції українських військових і про те, де вони зберігають свою зброю. Я просто щось вигадав, навмисне дав невірні відповіді, не пам'ятаю, що говорив. Біль був жахливий, нестерпний. Але я залишався у свідомості", - продовжує Олександр.

Фото: Вінсент Хайгенс / Підбитий російський броньовик буксують на дорозі між Харковом та Балаклією

Так тривало місяць. Чоловік розповідає, як його тричі на день виводили з камери на тортури. Щоразу не менше пів години, але поки не з'явився новий співробітник фсб. "Він був старший за інших і відвів мене до тортур з голками і телефоном. Він сказав, що йому не подобається ця практика. Що він запропонував нормально поговорити. Спитав мене, де я працював раніше і чим займаюся зараз. Він також цікавився моєю сім'єю. Я сказав йому, що в мене чотири онуки, дві по вісім років, одна – п'ять років, а молодшій – два роки. Я, коли говорив, сам так розхвилювався і почав плакати на емоціях. Я підозрюю, що чоловіка це зворушило якось, тому що він вирішив відпустити мене, але за умови, що я прийду відзначатись через два тижні".

Намагаючись перевірити свідчення Олександра, ми поговорили з його співкамерником. Він підтверджує усі заяви. Практики, описані Олександром, також є методами, які використовуються найчастіше на російських допитах. Місцева поліція також підтверджує, що у місці ув'язнення Олександра застосовувалися тортури.

Дивіться також: Самозахист як боротьба - спочатку за життя, потім за свободу

Через шість днів село Олександра було звільнено, як і Балаклія. Колишній солдат показує фото одразу після звільнення з тортури. Темні мішки під очима, скуйовджена сива борода: "Вони не змогли зламати мене. Я не зміг би жити, мені було б гидко дивитися на себе в дзеркало, якби я тоді розповів їм щось".

Він хоче називати себе сильним. "У камері були сильніші люди, ніж я. Сімдесятирічний чоловік був там і 100 днів. Інший сидів там два місяці. Одного з них так сильно били по обличчю, що він був весь у крові, його було не впізнати. Я дуже хвилювався за них, як тільки опинився на волі, боявся, що росіяни скоро їх уб'ють або кинуть у камеру гранату, як тільки дізнаються про наближення української армії. На щастя, всім вдалося врятуватися, коли росіяни втекли. Ми усі вижили".

Одну людину він точно ніколи не забуде, це був чеченець, кадировець, що воював за росіян. "Він був у масці, але ми всі могли дізнатися з його акценту, звідки він родом. Щоразу, входячи до камери, він вибирав когось і бив, і так по черзі із ув'язнених: "Один, два, три, чотири, п'ять". Потім, коли той втрачав свідомість, наприклад, номер п'ять, він вибирав іншого і відводив на допит. Один з нас мав проблеми з серцем, і я досі пам'ятаю і чую, як чеченець говорить на своєму ламаному акценті, що сподівається, що серце полоненого зупиниться, як і у його чеченських товаришів, бо "українське серце нічого не варте".

У зруйнованій вітальні на деякий час панує тиша. Ірина, дружина Олександра, перша порушує мовчання: "Я так боялася, що ніколи більше не побачу його живим. Щодня я ходила до російської місцевої влади, щоб дізнатися, що з моїм чоловіком. Нічого не розповідали, але дозволили приносити ліки та їжу до поліцейської дільниці. Це підтримувало мої надії".

Фото: Вінсент Хайгенс / Підвал поліцейської дільниці, що використовується російськими як камера тортур

Це шрам, який залишиться назавжди, каже її чоловік. "Але я тут, живий, чого не можу сказати про інших, котрі втекли перед приходом ЗСУ". Він не дасть їм просто так зникнути, і це звучить упевнено. "Половина нашого села складається з колаборантів, більшою чи меншою мірою. До війни більшість людей тут були проросійськими, але це швидко змінилося. Проте, частина людей продовжувала вірити у росіян. У нас майже всі мають сім'ї по той бік кордону, ми живемо недалеко один від одного. Від цього не легшає. Але я знайду тих двох чоловіків, які мене зрадили. Це лише питання часу, коли я вистежу їх. І все ж я не дозволю ненависті керувати моїм життям. Коли я знайду їх, я добре їх наб'ю. Потім я передам їх у поліцію. Питання в тому, що з ними збирається робити українська влада".

Дивіться також: Олег Жданов: "Якщо поставки зброї триватимуть, війна закінчиться до початку літа"

У Харкові говоримо з Володимиром Тимошком, начальником обласної поліції. За законом, існує три категорії колаборантів, пояснює він. "У вас є люди, які співчувають росіянам і привселюдно закликають нас здатися їм. Вони одержують відносно м'який вирок. Потім є люди, які свідомо роблять дії на користь росіян, які караються суворіше. Третю групу становлять люди на державних посадах, що перейшли на бік росіян. Державні службовці, мери та інші місцеві адміністратори. Вони одержують найсуворіші вироки, їх часто садять на роки".

Фото: Вінсент Хайгенс / Будинок Олександра у Вербівці. На вікнах та дверях намальована буква Z, один із символів російського вторгнення

За словами начальника поліції, на Харківщині активно діє не так багато колаборантів. "Дев'яносто дев'ять відсотків населення налаштовано проукраїнсько. Більше того, ви повинні розрізняти колаборантів, які роблять це з фінансових причин, таких як безпритульні, наркомани або інші особи, які живуть у глибокій злиднях, і людей, які підтримують росію виключно заради ідеології. Останніх ми бачимо не так часто. Наразі наша поліція заарештувала 50 колаборантів. Двоє з них дотримувались російських ідей про так звану боротьбу з українськими неонацистами, решта робила це за гроші. Але колаборантами займаються три відомства, зокрема СБУ, а спеціальне слідче агентство шукає зрадників. У мене немає інформації про кількість заарештованих, але нам все одно потрібно більше працівників".

Авторка: Joanie de Rijke                                                                                 Переклад: Артур Чупригін