Згоріла техніка і пил у роті: як Женя і Міша передавали польовий госпіталь на "нуль" (фото, відео)

Женя і Міша — волонтери громадської організації "Жива". Вже вдруге вони доставляють польовий госпіталь у прифронтовий населений пункт, щоб далі він служив військовим на "нулі".

Цього разу довезти госпіталь потрібно з Хмельницького у Високопілля, на Херсонщину. Але перед тим, як виїхати з Одеси, о 12 ночі хлопцям незаплановано підкинули евакуйованих з Антонівки собак. З чого і почалися постійні зміни маршруту, що триватимуть ще п'ять діб.

Цей репортаж ЦПР не про госпіталь, а про самих волонтерів. Про їх життя в дорозі, яке вони розділили з нашою кореспонденткою Альбіною Карман, і про прифронтові пейзажі України. 

Бус волонтерів з польовим госпіталем 

12 липня. Бог зна де між Ананьївим і Бояркою ми спинились, щоб поглянути на тварин.

"Живі. Але п'ять зірочок вони мені точно не поставлять", - каже волонтер про собачок, яких ми веземо до притулку "Місце під сонцем" у Подільську на Одещині.

Одна доросла і три маленьких собачок, яких нам підкинули о 12 ночі

"Ало, це собачки, — чи так мені почулось, чи так і сказав Женя по телефону. — Ми десь у чорта в ср...".

Колега-волонтер уточнює, що ми довезли в притулок тварин. 

Притулок у Подільську на Одещині, куди волонтери завезли собачок

Польовий госпіталь потрібно забрати з Хмельницького. Туди, щоб скоротити нам дорогу, його зі Львова вже дотягнув хмельницький дрифтер і волонтер Михайло. 

Дрифтер Михайло, Женя і Міша перевіряють вміст госпіталю зсередини

Дорогою до Хмельницького Женя і Міша розповідали про свої волонтерські пригоди за останні пів року. Показували Херсон після звільнення, де Міша з лопаткою стрибає по згорілих російських танках зі словами: "На Скадовськ". 

Читайте також: Херсонщина під російськими обстрілами: як відбувається евакуація

Скадовськ не просто так часто проскакує у їх жартах. Женя проживав у Скадовську на момент повномасштабного вторгнення і два місяці провів під окупацією. 

Волонтер Женя

Далі хлопці їдуть в гості до хмельницьких друзів, серед яких і дрифтер Михайло. Я ж хочу вперше за два місяці потрапити хоча б на ніч додому, нікого не попередивши, і знімаю сльози мами, яку випадково зустрічаю дорогою. 

Мальви під моїм вікном 

Наступного дня, зранку, ми знову вирушаємо в дорогу. 

Далі Скіфські Вали, пам’ятник українському салу, нічний дощ.

Скіфські Вали

Пам’ятник українському салу

Одещина перед початком нічної зливи

В Одесу добралися о першої ночі вже 13 липня. На блокпосту нас не були раді пропускати, але все ж вирішили, що на заправці ми зі своїм здоровенним причепом нікому вночі не потрібні. Тому ми залишаємо його під одним з районних відділків поліції. 

Нічна Одеса з рідного Мішиного двору якраз така, якою її зображають у книгах — виноград плететься по перепонках, бігають котики і винюхуюють нашу підсмажену рибу. З даху видно останні світла в оселях на сьогодні і чути звук, як хтось ще копирсається у гаражі. 

Вид на Одесу з Мішиного двору

До ранку залишається лише кілька годин і нам знову незаплановано підкидають справ, задля яких потрібно їхати до Херсона. У те особливе прифронтове місто, де всі ми познайомилися. До чорнобаївського блокпоста, де ми знімемо відео про те, як не можна ходити в полі в туалет, бо від вас тоді "буде видно тільки ляпки". 

Женя і Міша зранку чистять зуби в Херсоні

15 липня. Зранку на заправці за Миколаєвом закупилися водою і мильними бульбашками в дорогу. 

Дорога наша прокладена через Снігурівку та Березнегувате. Ті поранені населені пункти Миколаївщини, які досі не загоїли рани після важких боїв і обстрілів. 

Снігурівка була окупована росіянами з 19 березня по 10 листопада 2022 року. Сусіднє Березнегувате в окупації не було, але постійно потерпало від нищівних російських снарядів. 

Зруйновані росіянами об’єкти дорогою через Снігурівку до Березнегуватого

Але місцеві жителі все ж знаходять місце гумору: "Ви часом не циркачі? У вас така будка", — розсмішили нас в невеличкій кав’ярні при дорозі, де неприємно грала російська попса. 

Дорогою перед початком Березнегуватського району Міша каже: 

— Не люблю цю дорогу. 

— Чому?

— Смертю пахне. Мертві душі відчуваються.

Ми замовкаємо. 

Міша на перекурі в Березнегуватому

Обабіч випалена місцями трава, в кущах згорілий російський танк, де-не-де попроростали соняшники з колишніх красивих полів. Але вони не схожі на покинуте поле, вони схожі на покинуті душі. 

Табличка "Небезпечно міни" на випаленому полі

"Покинуті душі"

На повороті стоїть хрест, випалена смуга, згоріла техніка, міна і розсипані дорогою патрони. Якщо випадково зачепити ногою траву, то вона розсипається в попіл. Але так краще не робити. 

Дорога, де проходили бойові дії. Миколаївщина

Потім пейзажі дороги змінюються — мертві села і поля. Полями ми їдемо з відчиненими вікнами і дверима, тому пилу наїлися вдосталь. 

— Доріс, — неочікувано звертається Женя до Міші.

— Чому Доріс?

— Та бо ти, як та рибка, все забуваєш. 

— А я тоді хто?, — питаю. 

— Ти аварійна дівчинка, Аварійка. 

За Женею ж залишається позивний нікнейм в інстаграмі — Узамунич. 

Продовжуємо їсти пил, жартувати про придумані позивні і намагатися за відсутності інтернету знайти на карті, які ж це населені пункти ми проїжджаємо, бо, здається, з живого навколо лише соняшники. 

Дзеркало, прицеп, соняшники

Та ось за полем звертаємо на стежку — кілька гусей, дві бабусі на лавочці. Один будинок, який має вигляд обжитого. А далі ще один дідусь. От і все село із зарослою дорогою. 

— В який населений пункт ми заїхали?

— На вулицю Шкільну, — відповідає мені Міша.

На карті навіть немає назви. Але можна здогадатися, що колись серед цих зарослів була школа. 

Наступні села були вже трохи веселішими: корови, залишки асфальту. Коли зробила фото простріляних воріт із лелеками, вдалось по карті відслідкувати місцезнаходження — село Пришиб. 

Прострілені ворота в селі Пришиб, Миколаївщина

А далі знову кілометри поїдання пилу через поля. 

І от нарешті Високопілля. 

Можна уявити, як на заправці поруч останні на сьогодні водії заливають повний бак палива. Літній вечір огортає усіх теплом, ніби дихає ним у спину, заразом прощаючись із вечірнім сонцем, що так щедро вигрівало поля. На вулиці залишається тільки дітвора на велосипедах, яку батьки ще не встигли загнати додому.

Це могло бути Високопілля сьогодні, якби туди не вторглася росія. Але тепер там тихий шум проноситься полем — може, то шумлять мертві голоси, може, розбита техніка. І того, і того дорогою було достатньо.

Зруйновані росіянами заправка та автостанція у Високопіллі

Ввечері ми проїжджаємо повз згорілий будинок, в якому горить одна лампочка, розстріляні бетонні паркани, за якими залишаємо медикам госпіталь. Вони вже далі доставлять його військовим на "нуль" — це приблизно 30-35 км від самого населеного пункту. 

Залишаємо госпіталь медикам за простріленими ворітьми у Високопіллі

І нам одразу треба їхати, бо ж уже й сонце скоро зайде. Та о 21:00 рівно заходимо в двері магазину — це там, де світить лампочка у згорілій будівлі — який ось-ось вже мали закривати. 

Непривітно продавчиня на прохання волонтерів трішки зачекати, бо ми довго їхали сюди з госпіталем, каже: "У мене одна хата згоріла, іншу — розвалили, живу в чужих. Мені що є, що нема вашого польового госпіталя". 

***

В Одесу нас супроводжувало вечірнє сонце і тепла ніч. Ми уявляли себе мандрівниками, які з ліхтариками їдуть на дикий захід, заливаючись яскраво червоним світлом сонця. А потім по черзі спали. 

Захід сонця на Херсонщині 15 липня

Та ні відсутність нормованого сну, ні військові, які на блокпосту в Одесі о третій ночі кажуть, що будемо на заправці спати, якщо ще раз спізнимось, не засмучують волонтерів так, як зневірені люди. 

"Мене знаєш, що турбує. Що вона сказала, що їй що є госпіталь, що немає", — каже втомлений і сонний Женя, залишає нас з Мішею серед густих будинків, де скоро загорятиметься світло в оселях, і їде додому. 

***

На момент публікації тексту волонтери знову в дорозі з третім польовим госпіталем, який цього разу доставляють на Харківський напрямок. 

Читайте також: Руїни бази відпочинку та проблемний будинок в Сергіївці: рік після трагедії