"Невідомі пишуть, що він у полоні": інтерв'ю з дружиною зниклого в Пісках офіцера
14 листопада 2024 р. 18:01
Фото Вікторії з її чоловіком. Особистий архів співрозмовниці
Вікторія Кривда зустріла повномасштабну війну на рідній лівобережній Херсонщині, яка одразу опинилась в російській окупації. Її чоловік Євгеній, офіцер 56 окремої мотопіхотної Маріупольської бригади, тим часом перебував у секторі на Донеччині. Згодом, в квітні 2022, на Донеччину виїхала і сама Вікторія, оскільки залишатись в окупації було неможливо. Вирішила, що краще жити поруч із чоловіком. Але вже в серпні Євгеній зник безвісти в Пісках. А разом з ним ще десятки військовослужбовців, більшість із яких до сьогодні не обміняли.
ЦПР зустрівся із Вікторією в Хмельницькому, де дівчина тимчасово проживає й щотижня виходить на акції в підтримку полонених та безвісти зниклих. В інтерв'ю вона розповіла про складнощі, через які досі не знає, де її чоловік.
Окупація. Херсонщина
Повномасштабне вторгнення ти зустрічала на Херсонщині, а чоловік в секторі на Донеччині?
Повномасштабне вторгнення ми з родиною зустріли одні із перших, в селі Сиваське біля Чонгару. Я була там з батьками і молодшим братом, а чоловік був у секторі на Донеччині. Незадовго до цього він попереджав про загострення на фронті. Казав, що за пів року в секторі таких обстрілів не було, як за останні місяці.
Знимок із мапи DeepSteat. З села Сиваське до Чоргару майже 40 кілометрів напряму
Я так розумію, що найближчий спротив тероборони, який змогли організувати, зустрів росіян аж на Антонівському мосту, фактично вже на правобережжі Херсонщини. А розкажи детальніше, як почалась окупація?
У нас в селі місцева тероборона з'явилася десь за два тижні після окупації. На той час росіяни наше село не чіпали. Проїжджали бувало, але свою владу не встановлювали до першого мітингу в підтримку України. В нас коли пройшли вулицями з прапорами України всередині квітня, то на наступного ранку вже заїхали російські військові, перекрили вулиці і шмон був конкретний, просто конкретний, перевіряли все в кожному будинку.
Вони до усіх так заходили?
В першу чергу заходили до мисливців. У нас мисливець в сім'ї батько, тому до нас прийшли теж. Вони сказали, що перевіряють територію. Спитали, чому ми спимо в підвалах: "Ви в тилу, ми тепер тут, все буде добре". Перевіряли документи, приколупались до батькової зброї. Не скажу, що ображали, але коли над тобою стоїть три ФСБ-шника в масивній амуніції з автоматами і всіх закрили в одній кімнаті… Тоді все обійшлося, але за два дні вони приїхали знову і ми почали боятись, що вони щось знають за мого чоловіка. Тим паче, що люди здавали один одного. Та й крім того по селу було страшно пересуватись. Коли їх багато, ми не могли навіть по одному в магазині поїхати. Ми вирішили виїжджати.
Паски, які Вікторії з родиною подарували українські військові на блокпосту після виїзду з окупованої Херсонщини. Фото з особистого архіву співрозмовниці
Ви всі виїхали?
Всі виїхали. Ну, це в мене батько не рідний, з яким ми жили, а вітчим. Мій рідний тато залишається там досі, він сам з дитиною поки не може виїхати.
Є з ним зв'язок?
Є, ми спілкуємось через телеграм в основному. Зараз там набагато гірше ситуація, дуже сильні перевірки, ось він крайній раз телефонував дуже розбитий. Каже: "Їду додому, бачу новий блокпост. Просто от в селі на вулицях зупиняють, питають, куди ти їдеш, кажу, що додому. Мені кажуть: “Розвертайся, бо я не хочу, щоб ти їздив по цій вулиці — ми тут стоїмо". У мене також батьки чоловіка залишились в цьому селі, в них два сина військові, то теж боїмося. Бо там вже були випадки побиття людей, коли люди створили спротив російським товарам. Тих, хто не хотів їх продавати, в один день просто зібрали і побили до невпізнаваності. Вони, звісно, потім виїхали.
Скільки часу ви були в окупації?
19 квітня ми виїхали до Херсону. Це приблизно 150 км від села, за цю відстань ми проїхали близько 30 блокпостів. 21-го ми вже виїхали з Херсона, але навіть до Снігурівки не доїхали. Нас довго тримали в полі, погрожували стріляти по колесах і машинах, якщо не розвернемось. Але якось ми вговорили іншого окупанта пустити.
Те, що дорога була жахлива — це нічого не сказати, бо це була степова дорога і обстріли були настільки поряд, що чули звуки металу, який розривається.
З горем навпіл проїхали інші блокпости, доїхали до якогось мосту в районі Снігурівки і побачили військових у нашій формі. Вони говорили українською, питали куди ми їдемо, але згодом спалилися в розмові, що вони росіяни. Після них було ще два російських блокпости і ще одні перевдягнуті в нашу форму окупанти.
Наших військових ми зустріли вже в Баштанці — це було вже видно одразу, вони швидко принесли води, солодощі, питали, чи все з нами добре, чи потрібна допомога, просили познімати білі ганчірки з машини. 21-го ночували в Миколаєві, води на той час там вже не було. Згодом батьки переїхали на Київщину до родичів, а я переїхала до чоловіка в Донецьку область, в Кам’янку.
Фото Вікторії з її чоловіком після виїзду з окупації. Особистий архів співрозмовниці
Зникнення чоловіка. Донеччина
Скільки ви там жили?
Ми разом жили там до серпня, до зникнення чоловіка. І потім я там була сама ще до середини вересня.
31 липня ми домовились з командиром взводу мого чоловіка, що його відпустять і ми поїдемо до моїх батьків на Київщину. Зранку наступного дня йому подзвонили, щоб він терміново їхав на завдання і з ним ще двоє людей. Я не знала куди.
Він вийшов на зв'язок того дня вже ближче до вечора, сказав: "Ми не можемо відстрілятись, бо криють танки". Вони були в Пісках. Наступного ранку я йому не додзвонилась.
Знімок із мапи DeepSteate. Відстань від Красногорівки, в якій перебувала Вікторія, до Пісків близько 14 кілометрів. Піски окупували в вересні 2022 року, бої за селище тривали ще з липня 2014.
З того дня там вже звʼязку не було. Я була на базі його бригади, мені казали, що там все добре, просто треба чекати. Я просила відправити туди когось, щоб їх забрали, але, звісно, нікого не відправили.
3 серпня сталося найцікавіше – з Пісок вийшов один із бійців. Мені зателефонували, що його везуть на базу. Я побігла туди, чекала, поки не виявилось, що його відпустили додому. Сказали: "Йому погано".
Вікторія під час акції в підтримку полонених і безвісти зниклих у Хмельницькому. Липень, 2024. Фото: Альбіна Карман
Ти знаєш хто цей свідок?
Так. Він пізніше дав офіційні свідчення, що було влучання в будинок, в якому вони перебували. Було чути постріли з підвалу, все почало сипатись, хтось вийшов, хтось - ні, він всього не бачив. Але чув, що інший військовий кликав мого чоловіка і це все. Мені фото оцих свідчень дали з бригади неофіційно. На цьому розслідування стоїть.
Я спілкувалась з цим свідком там же на позиціях пізніше. Він сказав: "Я вже все сказав, що ви хотіли почути", – тобто, мав на увазі його офіційні свідчення, з яких нічого не зрозуміло. А в бригаді все списують на його стан, що, мовляв, у нього важка контузія була після виходу. Але ми його бачили на базі, коли він приїхав. Це не та людина була на вигляд, яка вилізла з-під завалів.
А ти сама, що думаєш? Що цей свідок може приховувати?
Я думаю, що він звідти вийшов ще за день до влучання і не бачив, що відбулось. Він говорив, що казав їм виходити, але мій чоловік казав, що ні. І от я думаю, що він перейшов на іншу позицію, а їх двох там залишив. Бо неможливо так збиватися зі свідчень, як він збивається. Проблема ще в тому, що його нормально не допитували, а слухали, як він нічого не знає, нічого не бачив. Після спалаху від влучання на другому поверсі опинився і прийшов сам назад без подряпин.
З Пісків вийшов ще один свідок, як мені повідомили потім. Він з іншого батальйону і був в іншому будинку. Але він одразу лежав у лікарні після того, бо це Піски, неможливо було вийти звідти без подряпин. Я подавала інформацію на цього свідка в СБУ, але вони таким не займаються.
З того моменту ти більше нічого не знаєш?
За кілька тижнів після зникнення чоловіка мені написали з незнайомого номера, що чоловік у полоні і так як він офіцер — він буде засуджений. Сказали, що є варіант перевести його в списки на обмін за гроші. Я, звісно, заплатила їм гроші. Вони просили 10 000 грн. Навіть якщо це шантаж, то хай, я б не змогла потім спокійно жити з тим, що не спробувала. Незнайомці мене набрали по ватсапу, є записи розмови. Потім мені надали список з кількох людей, яких не буде засуджено. Я знайшла їх з різних напрямків, списалась з рідними, їм ніхто не дзвонив, як мені. Але ці люди зі списку дійсно були безвісти зниклими.
Який його офіційний статус зараз?
Безвісти зниклий за особливих обставин.
І це всі новини?
Мені періодично, раз на декілька місяців невідомі пишуть, що він у полоні.
Вікторія серед інших родин полонених і безвісти зниклих під час автопробігу у Хмельницькому. Серпень, 2024. Фото: Альбіна Карман
Ти перевіряєш ці номери?
Я ходила до СБУ декілька разів, вони ніяк допомогти не можуть, списують на шахраїв.
Десь впродовж пів року мені кожну п'ятницю, кожні вихідні телефонували російські номери, але з кодом або Казахстану, або що, але ні разу не з'єдналось – тобто, йде виклик мені, я відповідаю, там тиша і дзвінок злітає. Я десь читала, що з цих номерів дзвонять полонені з СІЗО. Я пішла до нашого СБУ, вони кажуть, що скоріш за все це мені дзвонить чоловік, але вони, мовляв, не можуть встановити звідки йде дзвінок. А в мене цих номерів реально безліч збережених.
Я їжджу постійно в Київ на зустрічі до нашого Координаційного штабу, Червоного Хреста, ГУР – толку нуль. Можливо, вони комусь і допомагають, але в справах безвісти зниклих вони кажуть: "Ми запит зробили, чекайте". Десь перед Новим роком мені дали список російських колоній з їх електронними адресами, через які можна з ними зв'язатися. У мене вийшло сумарно 800-900 листів, тому що там 42 області, в кожній області по 10-15 колоній. Я їм писала, що "прошу помощи в поиске моего мужа".
Давала дані, бо вони приймають тільки якщо ти надаєш паспорт, посвідчення. Не було навіть і половини відповідей, хоча деякі відповіді приходять і по сьогоднішній день. Деякі пишуть, що такого в них немає, більшість кажуть, що в них немає дозволу розголошувати інформацію.
Вікторія перед автопробігом на підтримку полонених та безвісти зниклих у Хмельницькому. Вересень, 2024. Фото: Альбіна Карман
А з кимось з командування чоловіка ти ще спілкуєшся?
Я підтримую зв'язок періодично з командиром роти і замполітом. Вони дійсно багато в чому допомогли документально.
Але був випадок, коли приїжджав заступник командира, він нам обіцяв відправити розвідку в ті будинки, дуже багато гарного говорив, що він точно допоможе і знайде. Наступного дня після обіцянок він подзвонив і сказав: "Я нікого відправляти не буду, вони взагалі самі винні, що сиділи в підвалах, а не виходили відстрілюватись". При тому, що їх туди відправили без бойового розпорядження, але, звісно, його вже зробили заднім числом, цей заступник в нашій розмові це підтвердив.
По факту, бригада не допомагає в пошуках. Вони елементарно не відправили розвідку і не допитали єдиного свідка. (Ред. — офіційної позиції бригади щодо цього випадку немає. Заступник командира, якого згадує Вікторія, загинув з дружиною під час обстрілу Одеси).
Плакат на одній з автівок під час автопробігу в підтримку полонених і безвісти зниклих у Хмельницькому. Вересень, 2024. Фото: Альбіна Карман
Проблема в тому, що в Пісках ніхто нікого не знав. По одній із версій військових, там взагалі були чотири батальйони з прикомандированими людьми. Тобто вони навіть не встигли познайомитись. Вже по групах з родичами ми приблизно можемо дізнаватись, що наші рідні були десь одночасно в одному районі чи в сусідніх будинках і обговорюємо різні версії, які з цього складаємо. Але не всі навіть знають, до яких батальйонів були прикомандировані їх рідні.
Редакція готова представити позицію 56 окремої мотопіхотної Маріупольської бригади, якщо вони її нададуть.
Альбіна Карман30 листопада 2023 р. 21:12
05 листопада 2023 р. 08:17