"Невідомі пишуть, що він у полоні": інтерв'ю з дружиною зниклого в Пісках офіцера

Вікторія Кривда зустріла повномасштабну війну на рідній лівобережній Херсонщині, яка одразу опинилась в російській окупації. Її чоловік Євгеній, офіцер 56 окремої мотопіхотної Маріупольської бригади, тим часом перебував у секторі на Донеччині. Згодом, в квітні 2022, на Донеччину виїхала і сама Вікторія, оскільки залишатись в окупації було неможливо. Вирішила, що краще жити поруч із чоловіком. Але вже в серпні Євгеній зник безвісти в Пісках. А разом з ним ще десятки військовослужбовців, більшість із яких до сьогодні не обміняли. 

ЦПР зустрівся із Вікторією в Хмельницькому, де дівчина тимчасово проживає й щотижня виходить на акції в підтримку полонених та безвісти зниклих. В інтерв'ю вона розповіла про складнощі, через які досі не знає, де її чоловік. 

Окупація. Херсонщина 

Повномасштабне вторгнення ти зустрічала на Херсонщині, а чоловік в секторі на Донеччині? 

Повномасштабне вторгнення ми з родиною зустріли одні із перших, в селі Сиваське біля Чонгару. Я була там з батьками і молодшим братом, а чоловік був у секторі на Донеччині. Незадовго до цього він попереджав про загострення на фронті. Казав, що за пів року в секторі таких обстрілів не було, як за останні місяці. 

Знимок із мапи DeepSteat. З села Сиваське до Чоргару майже 40 кілометрів напряму

Я так розумію, що найближчий спротив тероборони, який змогли організувати, зустрів росіян аж на Антонівському мосту, фактично вже на правобережжі Херсонщини. А розкажи детальніше, як почалась окупація?

У нас в селі місцева тероборона з'явилася десь за два тижні після окупації. На той час росіяни наше село не чіпали. Проїжджали бувало, але свою владу не встановлювали до першого мітингу в підтримку України. В нас коли пройшли вулицями з прапорами України всередині квітня, то на наступного ранку вже заїхали російські військові, перекрили вулиці і шмон був конкретний, просто конкретний, перевіряли все в кожному будинку. 

Вони до усіх так заходили? 

В першу чергу заходили до мисливців. У нас мисливець в сім'ї батько, тому до нас прийшли теж. Вони сказали, що перевіряють територію. Спитали, чому ми спимо в підвалах: "Ви в тилу, ми тепер тут, все буде добре". Перевіряли документи, приколупались до батькової зброї. Не скажу, що ображали, але коли над тобою стоїть три ФСБ-шника в масивній амуніції з автоматами і всіх закрили в одній кімнаті… Тоді все обійшлося, але за два дні вони приїхали знову і ми почали боятись, що вони щось знають за мого чоловіка. Тим паче, що люди здавали один одного. Та й крім того по селу було страшно пересуватись. Коли їх багато, ми не могли навіть по одному в магазині поїхати. Ми вирішили виїжджати.

Паски, які Вікторії з родиною подарували українські військові на блокпосту після виїзду з окупованої Херсонщини. Фото з особистого архіву співрозмовниці 

Ви всі виїхали?

Всі виїхали. Ну, це в мене батько не рідний, з яким ми жили, а вітчим. Мій рідний тато залишається там досі, він сам з дитиною поки не може виїхати.

Є з ним зв'язок? 

Є, ми спілкуємось через телеграм в основному. Зараз там набагато гірше ситуація,  дуже сильні перевірки, ось він крайній раз телефонував дуже розбитий. Каже: "Їду додому, бачу новий блокпост. Просто от в селі на вулицях зупиняють, питають, куди ти їдеш, кажу, що додому. Мені кажуть: “Розвертайся, бо я не хочу, щоб ти їздив по цій вулиці — ми тут стоїмо". У мене також батьки чоловіка залишились в цьому селі, в них два сина військові, то теж боїмося. Бо там вже були випадки побиття людей, коли люди створили спротив російським товарам. Тих, хто не хотів їх продавати, в один день просто зібрали і побили до невпізнаваності. Вони, звісно, потім виїхали.

Скільки часу ви були в окупації? 

19 квітня ми виїхали до Херсону. Це приблизно 150 км від села, за цю відстань ми проїхали близько 30 блокпостів. 21-го ми вже виїхали з Херсона, але навіть до Снігурівки не доїхали. Нас довго тримали в полі, погрожували стріляти по колесах і машинах, якщо не розвернемось. Але якось ми вговорили іншого окупанта пустити. 

Те, що дорога була жахлива — це нічого не сказати, бо це була степова дорога і обстріли були настільки поряд, що чули звуки металу, який розривається.

З горем навпіл проїхали інші блокпости, доїхали до якогось мосту в районі Снігурівки і побачили військових у нашій формі. Вони говорили українською, питали куди ми їдемо, але згодом спалилися в розмові, що вони росіяни. Після них було ще два російських блокпости і ще одні перевдягнуті в нашу форму окупанти. 

Наших військових ми зустріли вже в Баштанці — це було вже видно одразу, вони швидко принесли води, солодощі, питали, чи все з нами добре, чи потрібна допомога, просили познімати білі ганчірки з машини.  21-го ночували в Миколаєві, води на той час там вже не було. Згодом батьки переїхали на Київщину до родичів, а я переїхала до чоловіка в Донецьку область, в Кам’янку.

Фото Вікторії з її чоловіком після виїзду з окупації. Особистий архів співрозмовниці

Зникнення чоловіка. Донеччина

Скільки ви там жили?

Ми разом жили там до серпня, до зникнення чоловіка. І потім я там була сама ще до середини вересня.

31 липня ми домовились з командиром взводу мого чоловіка, що його відпустять і ми поїдемо до моїх батьків на Київщину. Зранку наступного дня йому подзвонили, щоб він терміново їхав на завдання і з ним ще двоє людей. Я не знала куди. 

Він вийшов на зв'язок того дня вже ближче до вечора, сказав: "Ми не можемо відстрілятись, бо криють танки". Вони були в Пісках. Наступного ранку я йому не додзвонилась. 

Знімок із мапи DeepSteate. Відстань від Красногорівки, в якій перебувала Вікторія, до Пісків близько 14 кілометрів. Піски окупували в вересні 2022 року, бої за селище тривали ще з липня 2014.

З того дня там вже звʼязку не було. Я була на базі його бригади, мені казали, що там все добре, просто треба чекати. Я просила відправити туди когось, щоб їх забрали, але, звісно, нікого не відправили. 

3 серпня сталося найцікавіше – з Пісок вийшов один із бійців. Мені зателефонували, що його везуть на базу. Я побігла туди, чекала, поки не виявилось, що його відпустили додому. Сказали: "Йому погано".

Вікторія під час акції в підтримку полонених і безвісти зниклих у Хмельницькому. Липень, 2024. Фото: Альбіна Карман 

Ти знаєш хто цей свідок? 

Так. Він пізніше дав офіційні свідчення, що було влучання в будинок, в якому вони перебували. Було чути постріли з підвалу, все почало сипатись, хтось вийшов, хтось - ні, він всього не бачив. Але чув, що інший військовий кликав мого чоловіка і це все. Мені фото оцих свідчень дали з бригади неофіційно. На цьому розслідування стоїть.

Я спілкувалась з цим свідком там же на позиціях пізніше. Він сказав: "Я вже все сказав, що ви хотіли почути", – тобто, мав на увазі його офіційні свідчення, з яких нічого не зрозуміло. А в бригаді все списують на його стан, що, мовляв, у нього важка контузія була після виходу. Але ми його бачили на базі, коли він приїхав. Це не та людина була на вигляд, яка вилізла з-під завалів.

А ти сама, що думаєш? Що цей свідок може приховувати? 

Я думаю, що він звідти вийшов ще за день до влучання і не бачив, що відбулось. Він говорив, що казав їм виходити, але мій чоловік казав, що ні. І от я думаю, що він перейшов на іншу позицію, а їх двох там залишив. Бо неможливо так збиватися зі свідчень, як він збивається. Проблема ще в тому, що його нормально не допитували, а слухали, як він нічого не знає, нічого не бачив. Після спалаху від влучання на другому поверсі опинився і прийшов сам назад без подряпин. 

З Пісків вийшов ще один свідок, як мені повідомили потім. Він з іншого батальйону і був в іншому будинку. Але він одразу лежав у лікарні після того, бо це Піски, неможливо було вийти звідти без подряпин. Я подавала інформацію на цього свідка в СБУ, але вони таким не займаються.

З того моменту ти більше нічого не знаєш? 

За кілька тижнів після зникнення чоловіка мені написали з незнайомого номера, що чоловік у полоні і так як він офіцер — він буде засуджений. Сказали, що є варіант перевести його в списки на обмін за гроші. Я, звісно, заплатила їм гроші. Вони просили 10 000 грн. Навіть якщо це шантаж, то хай, я б не змогла потім спокійно жити з тим, що не спробувала. Незнайомці мене набрали по ватсапу, є записи розмови. Потім мені надали список з кількох людей, яких не буде засуджено. Я знайшла їх з різних напрямків, списалась з рідними, їм ніхто не дзвонив, як мені. Але ці люди зі списку дійсно були безвісти зниклими.

Який його офіційний статус зараз? 

Безвісти зниклий за особливих обставин.

І це всі новини? 

Мені періодично, раз на декілька місяців невідомі пишуть, що він у полоні.

Вікторія серед інших родин полонених і безвісти зниклих під час автопробігу у Хмельницькому. Серпень, 2024. Фото: Альбіна Карман 

Ти перевіряєш ці номери? 

Я ходила до СБУ декілька разів, вони ніяк допомогти не можуть, списують на шахраїв. 

Десь впродовж пів року мені кожну п'ятницю, кожні вихідні телефонували російські номери, але з кодом або Казахстану, або що, але ні разу не з'єдналось – тобто, йде виклик мені, я відповідаю, там тиша і дзвінок злітає. Я десь читала, що з цих номерів дзвонять полонені з СІЗО. Я пішла до нашого СБУ, вони кажуть, що скоріш за все це мені дзвонить чоловік, але вони, мовляв, не можуть встановити звідки йде дзвінок. А в мене цих номерів реально безліч збережених.

Я їжджу постійно в Київ на зустрічі до нашого Координаційного штабу, Червоного Хреста, ГУР – толку нуль. Можливо, вони комусь і допомагають, але в справах безвісти зниклих вони кажуть: "Ми запит зробили, чекайте". Десь перед Новим роком мені дали список російських колоній з їх електронними адресами, через які можна з ними зв'язатися. У мене вийшло сумарно 800-900 листів, тому що там 42 області, в кожній області по 10-15 колоній. Я їм писала, що "прошу помощи в поиске моего мужа".

Давала дані, бо вони приймають тільки якщо ти надаєш паспорт, посвідчення. Не було навіть і половини відповідей, хоча деякі відповіді приходять і по сьогоднішній день. Деякі пишуть, що такого в них немає, більшість кажуть, що в них немає дозволу розголошувати інформацію.

Вікторія перед автопробігом на підтримку полонених та безвісти зниклих у Хмельницькому. Вересень, 2024. Фото: Альбіна Карман

А з кимось з командування чоловіка ти ще спілкуєшся?

Я підтримую зв'язок періодично з командиром роти і замполітом. Вони дійсно багато в чому допомогли документально. 

Але був випадок, коли приїжджав заступник командира, він нам обіцяв відправити розвідку в ті будинки, дуже багато гарного говорив, що він точно допоможе і знайде. Наступного дня після обіцянок він подзвонив і сказав: "Я нікого відправляти не буду, вони взагалі самі винні, що сиділи в підвалах, а не виходили відстрілюватись". При тому, що їх туди відправили без бойового розпорядження, але, звісно, його вже зробили заднім числом, цей заступник в нашій розмові це підтвердив. 

По факту, бригада не допомагає в пошуках. Вони елементарно не відправили розвідку і не допитали єдиного свідка. (Ред. — офіційної позиції бригади щодо цього випадку немає. Заступник командира, якого згадує Вікторія, загинув з дружиною під час обстрілу Одеси). 

Плакат на одній з автівок під час автопробігу в підтримку полонених і безвісти зниклих у Хмельницькому. Вересень, 2024. Фото: Альбіна Карман 

Проблема в тому, що в Пісках ніхто нікого не знав. По одній із версій військових, там взагалі були чотири батальйони з прикомандированими людьми. Тобто вони навіть не встигли познайомитись. Вже по групах з родичами ми приблизно можемо дізнаватись, що наші рідні були десь одночасно в одному районі чи в сусідніх будинках і обговорюємо різні версії, які з цього складаємо. Але не всі навіть знають, до яких батальйонів були прикомандировані їх рідні.

Редакція готова представити позицію 56 окремої мотопіхотної Маріупольської бригади, якщо вони її нададуть.